Перша сторінка
Мапа сайту
Зворотній зв'язок
Персональний сайт Славіка Бігуна
Людяність і оптимізм, професіоналізм і довершеність

І

ІВАН ІV ВАСИЛЬОВИЧ (Іван Грозний; 25.VІІІ 1530, с. Коломенське, йідмосков’я — 18.ІІІ 1584, Москва) — великий князь «всея Русі» з 1533, перший рос. цар з 1547. Син Василія ІІІ, за матер. лінією — нащадок укр.-татар. гілки князів Глинських, що після повстання 1507–08 проти польс. короля Сигізмунда (Зигмунта) І втекли до Москви й посіли важливі посади при великокняз. дворі. За роки свого правління І. ІV В. підкорив Казанське (1552) і Астраханське (1556) ханства, землі Сибіру (1581) та ін., завершивши створення Рос. централіз. д-ви у вигляді станової монархії, зробив перші кроки до абс. монархії та майбутньої Рос. імперії.

За І. ІV В. було здійснено радик. держ.-правові реформи. Вони стосувалися зміцнення абс. влади царя. Це, зокрема, знайшло втілення в опричнині (1565–72), яка здійснювала репрес. акції щодо боярства. 1550 Боярська дума затвердила новий кодекс законів — Судебник, спрямований на вдосконалення центр. та місц. управління.

За царювання І. ІV В. була проведена земс. реформа (1555–56). Удосконалювався порядок проходження військ. служби. Вперше, як представн. орган, став скликатися Земський собор у складі Боярської думи, найвищого духовенства та виб. представників від дворянства і міської верхівки.

Певну допомогу І. ІV В. у боротьбі з турками і татарами прямо чи опосередковано надавали укр. козац. гетьмани Є. Дашкевич та Д. Вишневецький.

Літ.: Послания Ивана Грозного. М.–Ленинград, 1950; Скрынников Р. Г. Иван Грозный. М., 1980.

О. М. Мироненко.

ІВАНАЩЕНКО Леонтій Артемович [7(20).VІІІ 1913, м. Чигирин, тепер Черкас. обл. — 16.ІІІ 1997, Санкт-йетербург] — рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1974, професор з 1983. Закін. 1938 Вище військ.-мор. уч-ще (Ленінград), 1949 — військ.-мор. ф-т Військ.-юрид. академії (Москва). З 1949 служив у Військ.-мор. академії (Ленінград): викладач, ст. викладач, з 1963 — нач. каф. міжнар. мор. права. У 1968–86 був ст. наук. співробітником Ін-ту д-ви і права АН СРСР, Ун-ті дружби народів (Москва). Читав лекції у Дип. академії МЗС СРСР. І. — один із засновників Рад. асоціації міжнар. права, брав участь у багатьох міжнар. форумах з проблем мор. права, роззброєння тощо.

Досліджував питання міжнар. мор. права, зокрема міжнар.-правового режиму тер. вод, відкритого моря, військ.-мор. флоту. Займався також міжнар.-правовими проблемами військ. мореплавання в аспекті забезпечення миру і міжнар. безпеки тощо. Осн. праці: «Міжнародне морське право» (1955, у співавт.), «Загальні основи міжнародного морського права» (1959), «Міжнародне морське право» (1961), «Основи міжнародного морського права» (1962, 1965), «Морська блокада і сучасне міжнародне право» (1965), «йравові питання режиму відкритого моря» (1970), «йравові питання міжнародного військового мореплавання» (1971), «Міжнародна безпека і Світовий океан» (1982, у співавт.). Співавтор спец. курсу «Сучасне міжнародне морське право» (1971–84, кн. 1(3).

Літ.: Кто есть кто в нашей науке: Иванащенко Леонтий Артемович. «Моск. журнал междунар. права», 1992, № 4.

Ю. Я. Касяненко.

ІВАНИЦЬКИЙ-ВАСИЛЕНКО Сергій Михайлович [15 (27).ІІ 1883, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — 10.ІІ 1984, Київ] — укр. історик права. Закін. 1908 юрид. ф-т Київ. ун-ту. У 1909–18 був пом. присяжного повіреного, діловодом Київ. Маріїнської громади сестер-жалібниць, секретарем болг. консульства в Києві. У березні 1918 — грудні 1919 — секретар-юрисконсульт Київ. вчит. кооперативу. За режиму П. П. Скоропадського — службовець департаменту законод. справ Держ. канцелярії. У січні — липні 1920 — співробітник Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН, з січня 1921 — Комісії для виучування історії західноруського та українського права ВУАН. Водночас у жовтні 1924 — липні 1929 — відп. секретар Київ. секції наук. працівників профспілки працівників освіти. З кін. 1929 — секретар президії ВУАН, а з січня 1932 — директор вид-ва ВУАН. Після ліквідації правничих установ ВУАН — наук. співробітник Центр. архіву давніх актових книг (1934–36). В 1936–44 був юрисконсультом у ряді госп. організацій: спочатку у Києві, а під час Вел. Вітчизн. війни — в Алма-Аті (Казахстан). Після повернення у червні 1944 до Києва працював у Держарбітражі при РМ УРСР: консультантом (до 1949) і держ. арбітром (до 1953). З вересня 1953 по листопад 1958 — юрисконсульт М-ва культури УРСР.

Досліджував проблеми історії магдеб. права і шляхет. землеволодіння часів Гетьманщини. Осн. праці: «Державське землеволодіння польської шляхти в Гетьманщині», «Закон про опіку над недолітками у джерелах Магдебурзького права Західної Русі й Гетьманщини» (обидві — 1925), «Нове в історії міст під Магдебурзьким правом у Великому князівстві Литовському» (1929).

Літ.: Вороненко В. В. (та ін.(. Микола Прокопович Василенко. К., 1991; Юрид. наука і освіта на Україні. К., 1992; Академічна юрид. думка. К., 1998.      І. Б. Усенко.

ІВАНИШЕВ Микола Дмитрович [5 (17).ХІ 1811, Київ — 14 (26).Х 1874, там же] — укр. і рос. правознавець, доктор рос. законознавства з 1840, засл. ординарний професор. Закін. 1829 Київ. духовну семінарію, а 1836 — філос.-юрид. відділення Гол. пед. ін-ту в йетербурзі. Продовжив юрид. освіту в Берліні під кер. Ф. К. фон Савіньї і в йразі, де вивчав слов’ян. старожитності, слухав лекції Ф. Палацького, П. П. Шафарика, В. Ганки та ін. Після повернення із закордону в кін. 1838 призначений ад’юнктом юрид. ф-ту Київ. ун-ту. З 1839 очолюв в ньому кафедру законів держ. благоустрою і благочиння. 1840 захистив докт. дис. «Про плату за вбивство у давньоруському та інших слов’янських законодавствах у порівнянні з германською вірою». З 1840 — екстраординарний, а з 1842 — ординарний професор кафедри законів держ. благоустрою; у 1848–61 — декан юрид. ф-ту, в 1862–65 — ректор ун-ту. Водночас (1843–65) працював у Київ. археогр. комісії (Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів) — спершу діловодом і редактором юрид. пам’яток, а з 1859 — гол. ред. (до 1863) і віце-головою комісії. 1865 виїхав до Варшави для роботи в комісії з підготовки суд. реформи у Царстві йольському, а 1866 був призначений головою цієї комісії. 1867 подав у відставку і зайнявся наук. діяльністю.

За наук. поглядами І. належав до історичної школи права, був прихильником порівн.-правового методу, теорії общинного побуту давніх слов’ян. Він першим у Росії висловив думку про необхідність вивчення руського права в порівнянні з правом слов’ян. і герм. народів. Йому належить пріоритет у дослідженні общинних копних судів, держ. унії йольщі і Литви, правової природи шляхетських сеймиків. Разом з тим для творчості І. характерні певна політ. заангажованість, перебільшення значення реліг. мотивів, недооцінка ролі соціально-екон. факторів. Творчість І. передувала появі нового наук. напряму (див. Західноруського права школа), основоположниками якого були учні вченого М. Ф. Владимирський-Буданов та Ф. І. Леонтович. Одним з перших не лише в Київ. ун-ті, а й у Рос. імперії І. розробив лекц. курс з питань законів держ. благоустрою (згодом ця навч. дисципліна трансформувалась у поліцейське, тепер — адміністративне право), який він читав упродовж усієї своєї виклад. діяльності, звертаючи увагу здебільшого на істор. аспекти права.

І. — один із засновників укр. археографії, фундатор Київ. археогр. комісії. За його ініціативою 1852 були створені архівні установи в Києві (в т. ч. Київ. центр. архів давніх актів), Вільні та Вітебську, що поклали початок розвитку архівної справи в Україні, Литві, Білорусі. Наприкінці 1850-х рр. розробив план і концептуальні засади фундам. видання «Архив Юго-Западной России»; передбачався пріоритет публікації док-тів актових книг та ін. мат-лів юрид. характеру. За його ред. вийшли перші два томи цього видання, які, з огляду на помітну антипольську спрямованість, викликали широку дискусію і, зокрема, критику з боку М. І. Костомарова.

Досліджуючи мат-ли, надіслані до Київ. археогр. комісії, а також особисто зібрані ним упродовж кількох археогр. експедицій (1843, 1845, 1849, 1850, 1852, 1856), І. віднайшов і проаналізував низку нових юрид. док-тів, серед яких «Устав на волоки» (1557), давні закони вірменів йодільської губ., юрид. пам’ятки з книг гродських Луцьких і Волинських тощо.

Осн. праці І.: «Давнє право чехів» (1842), «Про ідею особистості у давньому праві богемському і скандинавському» (1842), «Життя кн. Курбського в Литві і на Волині» (1849), «Про давні сільські громади в йівденно-Західній Росії» (1863), «Відомості про початок унії, здобуті з актів Київського Центрального Архіву» (1858), «Зміст постанов дворянських провінційних сеймів у йівденно-Західній Росії» (1859). Згодом усі ці праці увійшли у посм. видання творів («Сочинения Н. Д. Иванишева», К., 1876), надр. коштом Київ. ун-ту.

Літ.: Романович-Славатинскій А. В. Жизнь и д±ятельность Н. Д. Иванишева, ректора Ун-та св. Владиміра и вице-предс±дателя Кіев. археогр. комиссіи. СПб., 1876; Кистяковскій А. Ф. ПрофессорЭ Н. Д. ИванишевЭ и его сочиненія. М., 1877; Лобода Ф. ИзЭ воспоминаній о Н. Д. Иванишев± «Кіев. старина», 1887, № 12; Скакун О. Ф.  М. Д. Іванишев як історик і археограф. УІЖ, 1971, № 9; Журба О. І. Київ. археогр. комісія 1843–1921: Нарис історії і діяльності. К., 1993; Андрейцев В., Короткий В. Микола Іванішев. К., 1999.    І. Б. Усенко.

ІВАНОВСЬКИЙ Ігнатій Олександрович (1858, містечко Германівка, тепер село Обухівського р-ну Київ. обл. – 20-ті рр. 20 ст.) – рос. і укр. правознавець, професор з 1889. Закін. 1881 юрид. ф-т Київ. ун-ту і був залишений на кафедрі міжнар. права юрид. ф-ту для підготовки до професор. звання. З 1884 – приват-доцент кафедри  міжнар. права Новорос. (Одеського) ун-ту; одночасно викладав політ. економію в Одес. комерц. уч-щі. Після захисту (1889) магіст. дис. «Взаємне сприяння держав у здійсненні слідств зі справ кримінальних» І. був обраний екстраординарним професором цієї ж кафедри. В 1896 переїхав до Петербурга, де працював професором каф. держ. права місц. ун-ту; водночас викладав в Олександрівському ліцеї та Олександрівській військ.-юрид. академії. Досліджував питання міжнар. і держ. права, зокрема законів та звичаїв війни і міжнар. крим. права. Осн. праці: «Женевська конвенція та право війни» (1883), «Визначення, основні засади, завдання та значення міжнародного права» (1884), «Взаємне сприяння держав у здійсненні слідств зі справ кримінальних» (1889), «Зібрання чинних договорів Росії з іноземними державами» (т. 1–2, 1889–90), «Конституціоналізм і князь Бісмарк» (1892), «Про значення в Росії іноземних судових вироків у кримінальних справах» (1898), «Нова теорія підданства» (1910). Літ.: Маркевич А. И. Двадцатипятилетие имп. Новорос. ун-та. О., 1890; Грабарь В. Э. Мат-лы к истории л-ры междунар. права в России (1647–1917). М., 1958. К. О. Савчук.

ІВАШКО Володимир Антонович (28.Х 1932, йолтава — 13.XІ 1994, Москва; похов. у Харкові) — укр. парт. і держ. діяч, канд. екон. наук з 1969. Закін. 1956 Харків. гірн. ін-т. Займався наук. пед. діяльністю у вузах Харкова: асистент гірн. ін-ту (1957–62), ст. викладач, заст. декана ф-ту Ін-ту гір. машинобудування, автоматики та обчисл. техніки (1962–66), ст. викладач Укр. заоч. політех. ін-ту (1967–73); захистив канд. дис. «Дослідження резервів підвищення ефективності використання основних фондів та виробничих потужностей вугільних шахт». З 1973 — на парт. роботі: зав. відділу науки і навч. закладів, а з 1978 — секретар Харків. обкому КйУ з питань ідеол. роботи, секретар ЦК КйУ з питань ідеол. роботи (з лютого 1986), перший секретар Дніпроп. обкому КйУ (з квітня 1987), другий секретар (з грудня 1988), а з вересня 1989 — перший секретар ЦК КйУ. З 1990 — перший заст. ген. секретаря ЦК КйРС. Був чл. політбюро ЦК КйУ (1988–90), чл. політбюро ЦК КйРС (1989–91), обирався депутатом ВР УРСР 11–12-го скликань, ВР СРСР 11-го скликання, нар. депутатом СРСР (1989–90). 4.VІ 1990 І. був обраний Головою ВР УРСР. У зв’язку з переходом на роботу в ЦК КйРС 9.VІІ 1990 достроково склав повноваження глави укр. парламенту. Автор ряду наук. праць.       Ю. Я. Касяненко.

ІВАЩЕНКО Володимир Іванович (13.ХІ 1948, Київ) – укр. юрист, з. ю. України з 1997. Закін. 1976 ф-т міжнар. відносин і міжнар. права Київ. ун-ту, 1987 – спец. ф-т при Моск. фін. ін-ті. Протягом 1978–89 працював в Укр. респ. відділенні Всесоюз. агентства з автор. прав, у представництві Інюрколегії в УРСР, в Укр. госпрозрахунковому зовнішньоторг. об’єднанні при РМ УРСР. У 1989–91 – гол. спеціаліст, зав. юрид. відділу Секретаріату РМ УРСР. Від травня 1994 – зав. юрид. відділу, заст. керівника Юрид. управління Президента України і КМ України, а від серпня 1995 – зав. юрид. відділу, нач. Юрид. управління КМ України. Від лист. 1996 – заст. міністра КМ України. Від березня 2000 – заст. керівника Гол. держ.-правового управління – керівник управління з питань зв’язків з правоохор. органами Адміністрації Президента України. 2.ІІІ 2001 призначений суддею КС України. Брав участь у розробці: Законів України «Про підприємництво», «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про міжнародні договори України», «Про Кабінет Міністрів України»; декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»; Митного кодексу України та ін.                           В. П. Горбатенко.

ІГНАТЕНКО Геннадій Володимирович (27.VІІ 1927, м. Хабаровськ, Рос. Федерація) — рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1968, професор з 1969, з. д. н. РФ з 1979. Нар. у сім’ї укр. переселенців із с. Пристроми побл. м. Переяслава (тепер йереяслава-Хмельницького). Закін. 1952 юрид. ф-т Моск. ун-ту, навч. в аспірантурі. З 1956 працював викладачем у Хабаров. відділенні Всесоюз. юрид. заоч. ін-ту. З 1961 — у Свердловському юрид. ін-ті (тепер Уральська держ. юрид. академія): викладач, професор, а з 1971 по 1998 — зав. кафедри іноз. держ. та міжнар. права, з 1998 — професор цієї кафедри. Гол. ред. «Российского юридического журнала», член виконкому Рос. асоціації міжнар. права. Підтримує наук. зв’язки з ученими-юристами України.

Теор. розробки І. присвячені джерелам та суб’єктам міжнар. права, різним аспектам міжнар. крим. права, новим проблемам гуманіт. права, захисту прав людини. І. — розробник концепції безпосеред. дії міжнар. норм у сфері внутрідерж. відносин, зокрема застосування міжнар. договорів у внутр. правопорядку держав. Осн. праці: «Міжнародне право і суспільний прогрес» (1972), «Розрядка і міжнародні договори» (1978), «Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю» (1980), «Взаємодія внутрідержавного та міжнародного права» (1981), «Колізії міжнародно-правових та внутрідержавних норм» (1990), «Міжнародно-правовий статус суб’єктів Російської Федерації» (1995). За його ред. вийшло 3-є вид. підручника «Міжнародне право» (1999).      В. Н. Денисов.

ІГОР (р. н. невід. — 945) — вел. князь київський з 912, факт. родоначальник династії Рюриковичів. Згідно з «йовістю временних літ», чоловік Ольги і батько Святослава. Продовжував діяльність свого попередника Олега щодо зміцнення давньоруської держави — Київської Русі, підкорив своїй владі східнослов’ян. племена між Дністром і Дунаєм, придушив повстання древлян, які не захотіли коритися І. на початку його князювання. На відміну від свого попередника І. вимагав від підданих не лише військ. допомоги («раті»), а й данини («полюддя»). Був типовим правителем ранньофеод. д-ви, мав численну дружину, з якою ходив у військ. походи і збирав данину. В літописних джерелах згадуються військ. походи І. в Закавказзя (913 і 943–944) та Візантію (941 і 944). Перший з-поміж руських князів вступив у боротьбу з печенігами, з якими уклав бл. 915 перемир’я на 5 років. У результаті військ.-дип. діяльності І. було укладено Русько-візантійський договір 944. За даними літопису, вбитий древлянами під час спроби повторно зібрати з них данину.

Літ.: Повість врем’яних літ. К., 1990; Грушевський М. С. Історія України-Руси, т. 1., К., 1991; Толочко П. П. Київ. Русь. К., 1996.     А. Й. Рогожин, І. Б. Усенко.

ІКОННИКОВ Володимир Степанович [9 (21).ХІІ 1841, Київ — 26.XІ 1923, там же] — укр. і рос. історик, академік йетерб. АН з 1914, академік ВУАН з 1921. Закін. 1861 Київ. кадет. корпус і 1865 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Залишений при ун-ті професор. стипендіатом, водночас викладав у серед. навч. закладах і читав лекції як приват-доцент Харків. ун-ту. 1867 захистив магістер. дис. «Максим Грек» у Новорос. ун-ті (Одеса), а 1869 там же — докт. дис. «Спроба дослідження про культурне значення Візантії в руській історії» (опубл. 1881–82). З 1868 працював у Київ. ун-ті: доцент, з 1870 — екстраординарний, з 1871 — ординарний, а з 1893 — засл. професор. Того ж року обраний чл.-кор. Петерб. АН по розряду істор.-політ. наук, а 1914 — ординарним академіком по відділенню рос. мови і словесності. Один з фундаторів і голова (1873–77, 1893–95) Історичного товариства Нестора-літописця, голова Київ. археогр. комісії (1904–21), Київ. архівної комісії (з 1914), дійсн. і почес. член багатьох наук. товариств. Протягом 1873–1913 був гол. ред. «Университетских известий» Київ. ун-ту.

Автор багатьох праць з історіографії, джерелознавства, історії науки, культури і сусп.-політ. рухів у Росії і Україні. Найгрунтовнішою вважається двотомна «Спроба російської історіографії» (1891–1908; неопубл. рукопис 3-го тому зберіг. у НБУВ). Дослідження І. мають значення для висвітлення вітчизн. політ. історії, характеристики держ. діячів, вивчення історіографії, історії д-ви і права України. Окр. питання історії права порушував учений у рецензіях на праці М. Ф. Владимирського-Буданова, О. О. Котляревського та ін. Перу І. належить також розвідка «Сторінка з історії Катерининського Наказу — про відміну тортур у Росії» (1891).

Літ.: Мат-лы для биогр. словаря действ. членов Академии Наук, ч. 2. Пг., 1917; Сарбей В. Г. Один з перших істориків-академіків АН УРСР. УІЖ, 1966, № 12; Войцехівська І. Володимир Іконников: джерелозн. студії. К., 1999.      І. Б. Усенко.

ІНДИЧЕНКО Пантелеймон Дмитрович (5.VІІІ 1900, с. Пушкіне, тепер Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл. — 3.ІІІ 1974, Київ) — укр. правознавець, канд. юрид. наук з 1955, професор з 1961, з. п. в. ш. УРСР з 1970. Закін. 1927 юрид. ф-т Одес. ін-ту нар. г-ва, 1933 — Ін-т черв. професури (Москва). Працював у правоохор. і суд. органах; у 1933–41 — наук. співробітник Ін-ту юрид. наук (Харків). Під час Вел. Вітчизн. війни був членом, згодом — заст. голови військ. трибуналу ряду фронтів. Від 1947 — у Київ. ун-ті: викладач, доцент, декан юрид. ф-ту (з 1949); завідував кафедрою держ. і міжнар. права (з 1954), кафедрою держ. і цив. права (1955–65); професор кафедри цив. права (з 1966), професор-консультант кафедри труд., колг. і зем. права (з 1974). Досліджував питання колг., сільськогосп. і зем. права. Осн. праці: монографія «Земельне законодавство поміщицько-буржуазної Росії (1891– 1917 рр.)» (1959), навч. посібники «Основи земельного та колгоспного права» (1959) та «Колгоспне право» (1960), підручник «Радянське земельне право» (1971).        М. П. Зяблюк.

ІОАНН ІІІ СХОЛАСТИК (‘3TV<<0H EP@8"FJ4i`H; бл. 503, с. Сереміос, побл. м. Антіохія, тепер Антак’я, Туреччина — 577, Царгород, тепер Стамбул) — царгор. (константинопольський) патріарх з 565 і каноніст сх. правосл. церкви періоду раннього Середньовіччя. Укладач відомих юрид. збірників, які стали одним з осн. джерел церк. і канон. права ранньої правосл. (візантійської) церкви та увійшли до скарбниці візант. правової і культур. спадщини у слов’ян. країнах, зокрема в Київ. Русі. В них відбивалося прагнення Візантії до об’єднання д-ви і церкви. Збирання і систематизацію церк. та канон. правил (номоканонів) І. ІІІ С. розпочав за розпорядженням імператора Юстиніана І після здійснення останнім кодифікації цив. права.

Результатом праці І. ІІІ С. став перший його збірник — звід церк. законів під назвою «Синагога канонів» («EL<"(T(4Z i"<`<T<»). У л-рі він відомий ще під назвою «Номоканон у 50 титулах». До збірника включено світ. і церк. закони, що діяли на той час у Візантії. Другий юрид. збірник І. ІІІ С. відомий як «Зібрання у 87 главах» («Collectіo 87 capіtulorum»). Був завершений уже після смерті Юстиніана І — у вигляді витягів з імператор. новел (цив. греко-рим. законів), що стосувалися переважно церк. справ. Обидва збірники І. ІІІ С. було остаточно відредаговано прибл. в 570-х рр. І. ІІІ С. належить ще ряд творів на церк. теми. Канонізований сх. правосл. церквою.

Найдавнішою пам’яткою, яка донесла до нашого часу у слов’ян. перекладі (його приписують св. Мефодію) найточніше відтворення тексту «Синагоги...», хоч і у вельми скороч. вигляді, є т. з. Устюзький кормчо-церковно-правовий збірник (кін.&nbsp;13 — поч. 14&nbsp;ст.). Друга праця І. ІІІ С. — «Зібрання у 87 главах» — перекладена слов’ян. мовою, ймовірно, у 10&nbsp;ст. у Болгарії; її текст частково увійшов до складу деяких редакцій слов’ян. кормчих.

<em>Літ.: Срезневский И. И. Обозрение древних рус. списков Кормчей Книги. СПб., 1897; Бенешевич В. Н. Синагога вЭ 50 титуловЭ и др. юрид. сборники Іоанна Схоластика. СПб., 1914; Лавров П. А. Кирило та Методій у давньослов’янському письменстві. К., 1928; Ушаков В. Е. Устюжская кормчая. «Slavіa» (Прага), 1961, № 1; Щапов Я. Н. Визант. и южнославян. правовое наследие на Руси в XІ–ХІІІ вв. М., 1978; Кирило-Методиевска енциклопедия, т. 2. София, 1995.    Ю. Я. Касяненко.

ІОФФЕ Олімпіад Соломонович (21.І 1921, м. Синельникове, тепер Дніпроп. обл.) — рос. правознавець, доктор юрид. наук з 1952, професор. Закін. юрид. ф-т і аспірантуру Ленінгр. ун-ту. Працював у цьому ун-ті: викладач, згодом професор, зав. кафедри цив. права. З травня 1981 живе і працює у США: професор Гарвардського, згодом Стенфордського ун-тів. Досліджує проблеми теорії цив. права, правосуб’єктності гр-н і юрид. осіб, договірних і позадоговірних зобов’я-зань. Розробляє концепцію єдиного цив. права, згідно з якою товарно-грош. відносини і відносини власності незалежно від їх суб’єктивного складу є предметом цив.-правового регулювання. Автор монографії «Відповідальність за радянським цивільним правом» (1955), фундам. підручника «Радянське цивільне право» (ч. 1–3, 1958), ін. праць.                                    

Д. В. Боброва.



 

Статистика

Rambler's Top100

Створено в
студії

~~ <*))>< ~ fishdesign